Коник О.О.

§ 7. Селянські депутати з України в Державних думах Російської імперії

//Українське питання в Російській імперії (кінець ХІХ - початок ХХ ст.): Колект. наук. моногр. в 3 ч. / Ред. В.Сарбей. - К., 1999. - Ч.ІІ. - 256 с.

Помітною ознакою критичного для російського самодержавства періоду між двома революціями - 1905- 1907рр. та Лютневою 1917 р.460 була діяльність російських Державних дум. Сам факт скликання Думи в 1906р. говорив про кризу політичної системи царського самодержавства, цезаризму як основи його внутрішньої політики. При цьому перші дві Думи скликалися все-таки в надії передусім на цезаристські настрої, на монархізм насамперед селянства. Коли ж цей "останній якір спасіння",461 за котрий тримався царський уряд, виявився ненадійним - його замінили разом з політичною системою, й відкинули, вірніше, дещо приглушили ставку на цезаризм, взявши на озброєння бонапартизм.

Проте кінець десятиріччя, а саме жовтень 1917 р. показав, що ні царський уряд, ні ліберальна буржуазія не змогли вирішити історичних завдань, які стояли перед Росіею. Це, зокрема, розв'язання аграрного питання, створення дієвого буржуазно-парламентського ладу та ін.462 Микола II втратив свою монархію, а Росія на довгий час звернула з проторованого шляху розвитку.

Безумовно, події останніх 10-12 років царювання Миколи II, метання його уряду в пошуках надійної опори, скликання і розпуск перших двох Державних дум, внутрішньо протирічиве законодавство 1905-1907 рр. - все це говорить про вимушене реформаторство з боку російської бюрократії.463 Цар шукав підтримки навіть у сили небесної (навряд чи випадково маніфест про скликання законодорадчої Думи ("Булигінської") був обнародуваний 6 серпня 1905 р. - у свято Спаса.464 У день скликання І Думи (27 квітня 1906р.), зустрівшись з обранцями "свого народу"465 цар жалівся на своє безсилля. А коли йому вдалося без особливих ускладнень розпустити І Думу вже через 72 дні її роботи, то він з радістю занотував у своєму щоденнику: "Збулося".466 Микола II усунув С.Ю.Вітте від керівництва державними справами і наблизив до себе П.А.Столипіна, довіривши йому на довгий час формування внутрішньої | політики в державі. Столипін же, окрім свого надзвичайного аграрного законодавства як засобу боротьби з революцією, зробив ставку ще і на войовничий російський націоналізм, хоч це так і не принесло йому бажаних "20 років спокою".467

Для нас в цій ситуації цікаве передусім "українське питання", що досить скромно, але невпинно було присутнім на легальній політичній арені в Російській імперії з початку XX ст., а особливо із започаткуванням парламентаризму. Дійсно, російський парламентаризм, яким би недолугим він не був, сприяв (паралельно з впливом революційних подій) і певній партійній консолідації українських сил, і започаткуванню української преси, і, власне, самій постановці цього питання в загальноросійському масштабі. Є, очевидно, іронія долі в тому, що певною мірою "хрещеним батьком" легалізації, зокрема, української мови в державних установах (бо деякі депутати користувалися нею навіть у виступах з трибуни), був ні хто інший, як сумнозвісний в Україні П.О. Валуєв, оскільки його законопроект про завершення земської реформи ліг в основу Булигінського думського законодавства. Його чиновники витягли з "довгого ящика" відповідні проекти, що накопичувалися там, починаючи ще з часів імператора Олександра І (у М.М. Сперанського запозичили, зокрема, назву проектованої представницької установи - Дума), і спішно скомпонували відповідні документи.468

Спішність пояснювалася необхідністю боротися з революцією. Для цього потрібні були гроші, нові великі кредити, а європейська буржуазія, зокрема, примхливі банкіри з республіканської Франції не хотіли давати їх без гарантій конституційних перетворень у Росії.469

Більше того, щоб створити відповідну міжнародну атмосферу, на догоду президенту США Т.Рузвельту в Думу були допущені навіть так небажані певним російським колам євреї.470 Не знаючи цих лабіринтів високої політики, чорносотенці пізніше кляли С.Ю.Вітте за те, що він, "...граф Вітте та інші німці уговорили царя, обманули його підписати бумагу..." (маніфест 17 Жовтня. - О.К.) і робили традиційний для них висновок: "Бити їх усіх... Одним миром мазані, так на одного й мотузочка...".471

Ця колізія в вищих ешелонах влади, здається, досить красномовна для розуміння причин появи українців у свитках і чоботях (як і башкирів у халатах чи інших представників багатоликої імперії) на паркеті Таврійського палацу: уряд якийсь час просто не міг контролювати належним чином національне питання, чим і скористалися опозиційні сили на місцях. При цьому ще треба додати, що українців і білорусів взагалі в офіційній статистиці зачисляли до росіян,472 ігноруючи їх національні особливості, хоч той же С.Ю.Вітте і засуджував (вже в ранзі екс-прем'ера) таку короткозорість самодержавства.473 Можливо, в тому і не було якогось злого наміру. З Петербурга просто не помічали, або не думали, що в когось можуть бути свої інтереси, які не співпадали з великоросійськими. "Цар - батечко", і цим сказано все. В усякім разі, в маніфестах Миколи II періоду 1905-1906 рр., у виборчих законах 6 серпня і 11 грудня 1905 р. (до "Булигінської" і "Віттевської" Думи) ішлося більше про "вірних синів Росії", без уточнення їх національності.474

Тон помітно змінився в 1907 р., у маніфесті, що передував скликанню "Столипінської" III Думи (3 червня 1907р.), де заявлено вже чітко: "Створена для зміцнення держави Російської, Державна дума повинна бути російською і за своїм духом". Іншим же народностям за цим маніфестом надавалося право лише на таке представництво, яке б не давало їм можливості "бути вершителями питань чисто російських".475 За цим же маніфестом значно змінився й виборчий закон, і Росія одержала унікальне по своїй заплутаності виборче законодавство. Для того, щоб одержати, нарешті, бажаний уряду склад депутатів, у його основу було покладено не територіальний принцип, не поділ на округи за певною кількістю населення, а "особлива виборча географія". За нею в деяких місцевостях зберігався територіальний принцип, але з надзвичайно нерівномірним розподілом депутатів в округах, и інших - в основу було покладено принцип станово-професійний (для козачих вйськ, наприклад). Виборці поділялися також на округи за віросповідним принципом (православного населення, мусульманського і т.п.), або національним - спеціально обирались окремі депутати від російського населення, скажімо, Кавказу чи Царства Польського. Різною могла бути і виборча процедура - і прямі вибори (в деяких великих містах), і непрямі, багатоступеневі (для селян - чотириступеневі). Були одномандатні округи, були й такі, де голосували за партійними списками. Один депутат при такій системі представляв від одних округів 270 тис. населення, від інших - 800 тис., а від третіх - 1,5 млн. Контролювала цей карколомний виборчий процес поліція й адміністрація.476

Українські губернії входили до складу Європейської Росії і на них поширювалось основне законодавство, без "особливих" і "тимчасових" правил, якими регламентувалися вибори на "окраїнах" (наприклад, в Сибіру). Україна стабільно була представлена практично повним складом своїх депутатів - по 102 депутати477 в Думах кожного скликання, тобто в усіх чотирьох. З тою лише різницею (якщо взяти до уваги сам тільки національний склад депутацій), що слова з маніфесту про "російський дух" Думи робили свою справу, і з кожним новим скликанням українців у них ставало все менше

 

Дума Українців Росіян
І 46 41
II 39 56
III 21 71
IV 10 85

З огляду на досить красномовному динаміку, наведену в цій таблиці, загалом важко сказати, випадковість це чи закономірність, але "українське питання" в Думах було присутнім майже в прямій пропорції до кількості в них депутатів - українців (хоч далеко не завжди носіями українства були самі українці). В лапки ж термін "українське питання" беремо тому, що прямо, так як, наприклад, польське чи фінляндське питання, українське в жодній з Дум не ставилося. В першій і другій - не встигли, в третій - зникає саме слово Україна, на перших сесіях ще промелькнула "Малоросія", але надалі зник і цей термін навіть з алфавітного покажчика, в четвертій - ставити якісь українські питання було вже практично нікому, хоч у зв'язку з війною воно знову почало набирати актуальності.

Найбільші перспективи мало це питання, звичайно, під час роботи Дум першого і другого скликань (квітень-липень 1906 р. і лютий-червень 1907 р.), оскільки там була значна кількість селянських депутатів, в основному українців. Селяни в Думі не були якоюсь випадковістю. Уряд тоді робив ставку на них як на "баласт", що міг урівноважити розхитаний революційним штормом державний корабель. Про якусь законотворчу роботу селян уряд на стадії підготовки законів 6 серпня - 11 грудня, очевидно, навіть і не думав. Інакше закон відсік би від високого зібрання принаймні неписьменних - а такі були навіть у першій українській депутації (подільські депутати-селяни П.М.Михаленко та І. З.Кучеренко).479

Проте, попри всі надії на селянську темноту і вірнопідданницькі почуття, наслідки виборів взагалі і по Україні зокрема були дещо несподіваними. І до 1-ї, і до ІІ-Ї Дум Україна обрала загалом дуже непоганих, демократичних і досить рішуче настроєних депутатів. Більшу частину депутатського складу дали селянські депутати - 58 з 102-х у першій Думі і 62 - в Думі другого скликання.480

При цьому треба враховувати, що уряд робив усе можливе, щоб нейтралізувати будь-якого потенційно небезпечного для нього кандидата в депутати і того також, до яких, за висловом С.Єфремова "геркулесових стовпів" доходила іноді темнота українських селян. Це було особливо помітно на перших стадіях виборів - у селах і волостях, коли один приносив на збори завірене старостою прохання, щоб уважили його бідність і послали в Думу депутатом, другий просився в Думу послом, сподіваючись виграти таким чином позов за землю, а третій, з Димера на Київщині, обіцяв зборам, що, як його оберуть, то ".... мовчатиму там, як пень, бо там треба мовчати та слухати, що скажуть і яку милість прочитають".481

Селянин тоді вірив у Думу, сподівався на легке оволодіння поміщицькою землею з її допомогою. Тому марними були заклики деяких партій бойкотувати Думу.482 Але селяни, переконані спочатку, що Дума - це царська милість саме їм, не хотіли бачити в Думі нікого, крім "своїх", забалотувавши навіть такого поборника інтересів українських селян, яким був Є.Х.Чикаленко. Він в одному з листів до М.С. Гру шевського висловив навіть побоювання: "... Я боюсь, що коли Дума складатиметься переважно з селян, то ... вони й землі не добиватимуться, а тільки своїх 10р. Дай Боже, щоб я помилився!"483

Чикаленко в даному випадку помилився - вірніше, сама логіка виборчої боротьби, скоріше за все, привела селян до розуміння того, що без розумних і знаючих людей, тих, які "... казали в нашу руку, а тепер в тюрмі сидять"484 не обійтися, тому на заключній стадії виборів селяни підтримали своїми голосами також цілу низку представників "національносвідомої", як тоді говорили, української інтелігенції (як М.Біляшівський, П.Чижевський, І.Шраг, В.Шемет) і деяких інших.

При досить прохолодному ставленні до сільського начальства (старшин, суддів, писарів тощо) та сільського духовенства (характерні в цьому відношенні слова народної пісеньки, що побутувала на Черкащині: "Дай попові, дай дякові, // Паламарю тоже, - // А староста шепче ззаду // "Дай й мені, небоже")485 і в І, і в II Думах було досить багато представників з цих верств населення українського села, оскільки селянство тоді виступало за землю єдиним фронтом.

Щодо розуміння національних проблем, то, за свідченням О.Лотоцького, який близько стояв до парламентської української депутації в Петербурзі, селянські депутати до появи в столиці, крім небагатьох, про українську справу чули "небагато, або й нічого".486 Проте факт тісного згуртування, скажімо, поляків на виборах, євреїв, що звозили своїх виборців до м.Гайсина на Поділлі спеціально найнятими підводами і навіть поїздом,487 не міг залишатися непоміченим. Тому значна частина українців досить швидко згуртувалася в Думські громади, які діяли в І і II Думах.

Тим більше, що до цього спонукали й обставини - мусульмани, козаки, литовці, поляки та ін. утворювали свої групи в Думі, які мали відстоювати їхні права і вимоги і рішуче вимагали для себе земель. Тож і українські селяни, що, як усі селяни взагалі, бралися до депутатства, як і до всього - з практичного кінця,488 - визначилися досить чітко - українська земля повинна належати передусім українським селянам.489 Це була певною мірою захисна реакція частини селян проти "націоналізаторських" устремлінь трудовиків - щоб земля перейшла не у загальну власність, а, принаймні у власність краю, тобто України, - а далі буде видно. Це ж послужило й основним грунтом для порозуміння селян у Думі з "панами", за яких ще недавно вважалися всі, хто носив "галстучки та воротнички", тобто з українською інтелігенцією.

Таким чином, "українське питання" одержало вагому підтримку в Думі, дещо навіть несподівану, про що не без задоволення писав М.Грушевський. Факт значної кількості саме селян-українців у Думі, рівень їх " політичного й суспільного розуміння, горожанського виховання" повинен був, як оптимістично вважав у травні 1906 р. М.С. Грушевський, "розвіяти всякі песимістичні гадки щодо будучності російської України в ліпших конституційних обставинах".490 Селянська підтримка в Думі була тим важливішою, що Українська Радикально-Демократична партія якоїсь помітної ролі в виборах не відіграла, хоч про певні успіхи там, де агітувала УРДП, і згадувалося глухо в українській пресі;491

Вірнішою щодо дійсних досягнень української ліберальної інтелігенції у виборах видається оцінка М.С.Грушевського, котрий писав про "Групку свідомих українських інтелігентів" (підкреслення наше. - О.К.), що стояла "на програмі Української Радикально-Демократичної партії",492 або вже сучасна оцінка О. Субтельного, котрий взагалі говорить про "жменьку українських лібералів" у Думі.49

Така ситуація з народною підтримкою (вірніше, її відсутністю) на якомусь, особливо початковому етапі політичного руху - українського в даному випадку, - не була притаманною тільки цьому рухові (хоч це й всіляко підкреслювалося в радянській літературі). Життя, зрештою, все розставляє на свої місця, але ситуацію з інтелігентською опозицією взагалі на той час, про який іде мова, досить вірно - хоч і з своєї, зрозуміло, позиції, - охарактеризував у 1914 р. у записці на ім'я Миколи II колишній міністр внутрішніх справ у кабінеті С.Ю.Віттев 1905-1906 рр. П.М.Дурново. Він, зокрема, писав таке: "За нашою опозицією немає нікого, в неї немає підтримки в народі, який не бачить ніякої різниці між урядовим чиновником і інтелігентом... Російська опозиція всуціль інтелігентна, і в цьому її слабкість, оскільки між інтелігенцією і народом у нас глибока прірва взаємного нерозуміння й недовіри. Знадобився штучний виборчий закон, мало того, потрібен був ще й прямий вплив урядової влади, щоб забезпечити обрання в Державну думу навіть найбільш гарячих захисників прав народних. Відмов їм тоді уряд в підтримці, надай вибори їх природному перебігові, і законодавчі установи не побачили б в стінах своїх жодного інтелігента, окрім декількох демагогів".494

Так чи інакше, але населення України все-таки підтримало своїми голосами деяких представників української інтелігенції, нехай і в блоці з кадетами, і під час роботи І Думи в Санкт-Петербурзі зорганізувалася досить значна Українська Думська Громада (УДГ), що об'єднувала як депутатів, так і представників української громадськості в столиці - як О.Лотоцький, О.Русов, В.Піснячевський, М.Грушевський, який спеціально ради такого випадку приїхав зі Львова, та деяких ін.495 Це були досить численні об'єднання (їх часто називають і фракціями, хоч як парламентські фракції офіційно вони зареєстровані не були). До першої Української Думської Громади входило до 45, до другої - до 47 членів.496 Обидві Громади діяли на основі програмних установок УДРП і, певною мірою, УСДРП.497 Їх члени в своїх виступах відстоювали надання політичної автономії України в її етнографічних межах, запровадження української мови в школах, адміністративних органах та судочинстві, скликання власного "Краевого" Сейму, котрий би розпорядився землею із створеного "краевого земельного фонду" (як саме -єдиної точки зору не було) тощо.

Було б, очевидно, не досить сказати, що для депутатів-селян ці громади були привабливими тільки з-за політичних програм, які там пропагувалися. Відчуття чужини, потяг до спілкування із "своїми", рідна мова, випадки, коли селяни"... зустрічали характеристичне в ставленні до "хохлов" погордливо-насмішкувате відношення з боку депутатів московських"498 були не останнім аргументом на користь такого гуртування. Воно йшло паралельно з певним розчаруванням трудовицьким керівництвом (до Трудової фракції спочатку записалося багато українських селян). Українські дядьки-депутати, що звикли думати, перш ніж щось робити, і дорожили довір'ям своїх виборців, погано сприймали вимоги трудовицьких лідерів, зокрема, щодо способу голосування: "Дивіться нам у спину: ми підіймемось, вставайте і ви .4- 3 другого боку, селянам імпонувала увага до них в Громаді, вони залюбки користувалися матеріалами і навіть доповідями, що їх готували для них, зокрема з аграрного питання, О.Русов та О.Лотоцький.500

Українська громада в II Думі зорганізувалася, маючи вже досвід попередників, значно скоріше. Вона була більш селянською за складом і встигла дещо більше, але принципових відмінностей між напрямком (та і результатами) діяльності першодумської Громади і Громади в ІІІ Думі не було.501 Головний, сказати б, практичний результат роботи цих громад - яскраві виступи депутатів, які входили до їх складу - розумних від природи, дотепних, озброєних до того ж аргументами від високопрофесійних консультантів (як Гру шевський, наприклад). Виступи А. Грабовецького, М.Онацького (українською мовою), Г.Зубченка в 1 Думі, Ю.Сайка, Є.Чигирика, В.Сахна, В.Хвоста в II Думі були яскравими, пройнятими любов'ю до рідного краю, гордістю за історичну минувшину його. Полтавський же депутат Ю.А.Сайко у своїх виступах оприлюднив практично всі програмні положення української демократії, про які йшлося вище.

Що ж стосується більшої частини української інтелігенції, яка пройшла в думські депутати, і тієї, що проходила за кадетськими списками, і тієї, яка приєдналася до трудовиків, то вона здебільшого сторонилася українського питання. Це тим більше цікаво, що на виборах (де можна було) вони його якщо не випинали, то принаймні і не цуралися свого українства. Яскравий приклад - передвиборна діяльність професора Новоолек-сандрівського сільгоспінституту Т.В.Локтя на Чернігівщині (балотувався за мандатом свого батька, заможного міщанина м. Борзий, хоч сам професор значився " селянином"). Його промови, за свідченням жандармського офіцера, який контролював вибори на Борзенщині, виділялись "особливим відтінком догідливості селянам і козакам, що складають величезну більшість виборців" (а від себе добавимо, ще й не дуже великою тактовністю, І можливо, для більшої дохідливості, коли він говорив ' про "кацапів" з їх общинним землеволодінням, що ніяк не підходить українцям).502 Значні здібності до демагогічного впливу на виборців показав й інший майбутній І член Трудової групи, подільський селянин і адвокат . одночасно, І.К.Заболотний.503 Характерно, що він був ! єдиним з першодумської подільської депутації, представленої селянами-українцями, хто мав вищу освіту (університет св. Володимира) і, можливо, тому єдиним же назвав себе "русскім" в анкеті, хоч його рідний брат, всесвітньовідомий учений-мікробіолог Д.К. Заболотний все життя був українцем.504

Український публіцист В.Приходько, характеризуючи свого часу "типи українців", виводив з-посеред інших і такий тип українця "з вищою освітою", назвавши його - "свідомий українець і общеросс, смотря по обстоятельствам". Він, як правило, "Ради" не читає, бо звик до "Товарища" і "Речи", але він (після 17 жовтня) думає про своє національне походження, нарешті, з'являється на загальних зборах ("Просвіти". - О.К.), витягає З крб. ... потім іде додому, міркуючи по дорозі, що при виборах до Державної думи, як що до чого, його кандидатуру піддержать і "местные украинцы".505

Відсутність єдності серед української інтелігенції різних політичних уподобань як в Україні, так і у Петербурзі під час роботи Дум ніяк не йшла на користь українській справі. Спроби відірвати селян від УДРП з боку українських соціал-демократів (Л.Бич, К.Арабажин), спекуляція на класовій проблематиці та термінології, виведення групи селян з УДГ трудовиком І.Заболотним значно розпорошували сили, і без того невеликі.506

Виступи ж кадетів - українців за походженням - Я.Імшенецького, І.Прісецького, відомого професора М.Ковалевського, що відмежувався потім від кадетів, і багатьох інших інтелігентів мали такий собі " наднаціональний", "всезагальнолюдський" характер. Вони ніби соромилися відстоювати якісь вузькі місцеві інтереси з тієї висоти і широти, яких досягли в розвитку свого інтелекту. І тут ми бачимо, до речі, пряму протилежність діям польської дворянської в основному інтелігенції, яка дуже настійливо, якщо не сказати запекло, відстоювала в Думах усіх чотирьох скликань польські інтереси.

Активна діяльність української "свідомої" інтелігенції в громадах зовні була не помітною в Думі, і якби не поодинокі виступи, як широковідома промова з аграрного питання радикально настроєного депутата з Полтавщини В.Шемета, яка широко розійшлася в українській пресі,507 - могло б скластися враження, що українською справою в Думах опікувались або самі селяни-українці, або представники інших національностей (як це буде в III Думі із законопроектом про викладання в початковій школі "малороссійскою" мовою.

Очевидно, тут давалася взнаки відірваність більшої частини української інтелектуальної еліти від свого народу. М.С.Грушевський, говорячи про інтелігентів, які відвідували український парламентський клуб (або "Громаду", інакше кажучи), хоча й не мали усталених українських переконань, відзначав, що вони стояли ближче до загальноросійських ліберальних течій, але "... почувалися до обов'язку бути членами української групи - як репрезентанти українських країв".508 І в цьому, в роздвоєності душі значної частини української інтелігенції, був свій драматизм. "У Вязлову, - згадував Є.Чикаленко (мова про авторитетного депутата з Київщини), - боролися дві душі - українська і кадетська".509 М.М.Ковалевський - із старого українського роду на Слобожанщині, з тягою до України, але "... зінтерпаціоналізований європеєць".510 Ф.Р.Штейнгель - син "німецького барона й українки, почуває себе українцем, готов боронитися до кінця за українську автономію, але ... зв'язаний кадетами".511

Отже, є підстави говорити про те, що, принаймні, "зовнішніми репрезентантами" українства в Думах були передусім селяни, особливо ті, які вже прийшли в Думу з певними національними переконаннями. Теплі рядки залишив про двох таких депутатів-першодумців Дмитро Дорошенко, а саме про А.Ф.Грабовецького з Київщини і М.С.Онацького з Полтавщини. Він, зокрема, писав:

"Обидва вони відзначалися високою інтелігентністю й могли зробити честь кожній парламентській репрезентації. Вони робили вражіння вже одною своєю зверхністю: обидва високого зросту, ставні, стрункі, гарні; ходили в українській національній одежі і, сидячи разом з іншими товаришами-послами, що також були в національному вбранні, на своїх місцях в Думі, являли мальовничу групу. Численні панночки, що служили в канцелярії і Думи, заглядалися на красеня-козака Грабовецького. Онацький і Грабовецький, хоч добре знали російську мову, промовляли в Думі українською і голова Думи (проф. Муромцев) їх не зупиняв".512

Але цікавим моментом е і різнополярність оцінок селянських депутацій навіть з боку українських інтелігентів-однодумців. Так, Д.Дорошенко, на той час секретар "Украинского вестника", згадує про частину з них як про "... дуже розумних, інтелігентних і свідомих національне діячів".513 Обережніший в оцінках, редактор "Ради" Ф.Матушевський говорив про селянських представників у депутації як про "... простих хліборобів-селян, без більш-менш широкого світогляду і теоретичної і практичної підготовки до справ такої великої ваги, якими являються справи державні".514 Постійний кореспондент "Ради", який брав активну участь у формуванні Думських громад і добре знав депутатів, студент Петербурзької військово-медичної академії В.Піснячевський, так само позитивно характеризував і українську депутацію другої Думи: "Замісць торішніх Штефанюків перед нами справжня сіль землі народньої. Вона ще не зовсім чиста, вилита, не аптечна, але далеко краща, ніж торішня. ... Замісць гостроумного, але мало свідомого в програмових питаннях Грабовецького, перед вами вже гарно освічений, теж дуже розумний і гостроумний киянин Маляренко. Він сипле природним українським гумором, але ... дивишся на його мозолисті руки, ... і не надивуєшся, коли сей хлібороб встиг так добре оговтатися в сенатських постановах або в пущах і нетрях росийського законодавства. ... Замісць торішнього старого народовця Зубченка ... перед вами теж дуже старий, присадкуватий дідок Сахно. Зачепіть його про аграрну справу, - так він в "найголоволомніших" муніціпалітаціях, націоналізаціях та соціалізаціях любого інтелігента за пояс заткне".515

На жаль, сказати щось з приводу виступів "гарно освіченого" К.О.Маляренка поза українською Громадою важко, оскільки з думської трибуни він так і не виступив. Що ж до Грабовецького, то, дійсно, його виступи особливою глибиною не відзначалися. Але це були саме його, власні думки. Він міг, іронізуючи, говорити про некомпетентність високих чиновників із сільськогосподарського відомства, які гадають, шо шматок цукру "з буряка прямо вилазить", про представників російського "патріотизму" (чорносотенного, мається на увазі) сказати "чим більше патріот, тим більше ідіот", або і заявити безапеляційно, що "всі козаки вийшли раніше з Малоросії".516 І був Грабовецький, дуже помітною фігурою серед багатонаціональних думських селянських депутатів.

Полтавський депутат М.С.Онацький під час обговорення аграрного законопроекту говорив не просто про землю, а про українську землю. Він, зокрема, нагадав, що вона належала з діда-прадіда українським селянам, які віками йшли в огонь і воду, відстоюючи свою землю, аж поки російські царі, а "... більше всіх Катерина II роздарили пашу українську землю руським дворянам і козацькій старшині з тими людьми, що на ній сиділи і її обробляли". Отже, всі ці "подарунки", пропонував промовець, без зайвих балачок треба роздати безземельним без всякого викупу; давати землю не у власність, а в спадкове користування.517 Депутата з Київщини П.Є.Смиченка особливо обурювала перспектива переселення з України у Сибір як варіант розв'язання аграрного питання: "Ми й наші предки тут жили, своєю кров'ю захищали цю землю, то чого ж ми підемо у Сибір? Ця земля нам належить, і ми з неї не підемо".518

Ці фрагменти цікаві, безумовно, але не йдуть ні в яке порівняння за ґрунтовністю з виступами українців у II Думі, яким, наприклад, був виступ Ю.А.Сайка на 18-му засіданні 29 березня 1907 р. (Хоч треба одразу зазначити, що це був виступ, власне, від імені всієї другодум-ської громади, незважаючи на те, що офіційної заяви про її створення ще не було).519 Розпочав він її як промову з місцевого питання: "Я, козак Полтавської губернії, обраний в Державну думу волосним сходом і буду говорити про Полтавську губернію...".520 Але далі, не забуваючи і Полтавщину, виклав аграрну програму Думської громади на широкому фоні.

Промова Сайка буквально пересипана історичними екскурсами в минуле України. Ось деякі її фрагменти:

"... Мене послали окремо сказати кілька слів про землю ... того краю, котрий літописець в XII ст. охрестив іменем благодатної України, про який поети описали, що "там все обильем дышет, и реки льются чище серебра". Я скажу про минуле України. Ще не так давно земля на Україні була спільною і належала тому, хто її виоре, начальство було виборним, всі були рівні, всім легко жилося, майже всі були письменні". Говорячи про переваги повного місцевого самоуправління, як на доказ посилався на " Малоросію в період її автономії". Цитуючи відомі щоденникові записи Павла Алеппського, він вибирає місця, де той "скрізь підкреслює вищу культуру і значний добробут і більш сильнішу працеспроможність Малоросії того часу порівняно з Московією" (далі про тяжку атмосферу на Московщині і т.п.).

Потім промовець розвиває сюжет про взаємини з Росією: "Малоросія не підкорена, панове, Україна приєдналась до Московського царства, з ним подружила, як рівний з рівним, як вільний з вільним. Тільки в останній час імператриця Катерина сказала "всі народи зрівняти під один 4>асон, знищити Українську автономію з її республіканськими порядками. З 1775 р. вона "за одні приємні посмішки роздарила 10000000 дес. в губерніях Херсонській, Катеринославській, Полтавській, Таврійській та ін.", і от "... з цього часу на Україні все міняється. Виборне начальство ігнорується, наука, економічний добробут падає. З цього часу, можна сказати, чорні хмари нависли над Україною: "Гей, царице Катерино, що ти наробила? // Степ широкий, край веселий панам роздарила. // Гей, царице Катерино, змилуйся над нами // Віддай землю, край веселий з темними гаями".

Торкаючись питання про стан освіти в Україні, промовець нагадав, що за її автономного устрою рівню писемності населення заздрили іноземці, а тепер " великоросійські вчені сміються над нами, вони кажуть, що в естонців родить десятина 110 пуд., у поляків - 93, у великоросів - 42 пуди, а в Україні лише 32 пуди, і це тому, що ті нації працьовиті, а малороси ледарі". Але ж, заперечував Сайко, в Україні "обшарпаний урядом мужик день і ніч трудиться, не розгинаючи спини, і причина бідності - не в лінощах, - її видно в звітах Державного контролю за 1903 рік, за якими з українського народу уряд взяв 519600000 крб., а видано було на місцеві потреби лише 279500000 крб., тобто 46%. Решта грошей - на розорення України, Царства Польського, Кавказу, каральні експедиції в Прибалтійському краї і Т.П.'^І

Цитування цього та інших виступів Ю.А. Сайка і його товаришів по фракції можна продовжувати і далі. Але і з цього ясно, що селяни в Думі мали солідну інтелектуальну підтримку. І якщо перечитати всі виступи селян, можна помітити свого роду захват емоційний від володіння цими знаннями, фактами, від їх освітлення знаючими людьми - селяни їх всотували в себе, і ці нові знання ставали органічними елементами світогляду значної частини української селянської депутації, і вже через неї "українське питання" набувало більш широкого розголосу.

А важливість такого, хай невеликого, але легального і стабільного каналу виходу на загальноросійський рівень з українським національним питанням (яке, до того ж, всіляко замовчувалось, як "неіснуюче"), - важко переоцінити. Це добре розуміли в українських ліберально-демократичних колах. От що писав, зокрема, Є.Х. Чикаленко у своєму щоденнику про велику бажаність існування української фракції і в "російській по духу" Державній Думі IV скликання: "Хоч фракція, певне, нічого не доб'ється, але вона потрібна як ознака, як прапор, що українська нація існує, що вона чогось добивається, щоб російські націоналісти не мали права казати: "Вони не просять української мови в школах!"522

Отже, ми вже таким чином переходимо до характеристики українського питання в III і IV Думах. Там воно ледве животіло і всихало, як шагренева шкіра, і стенограми виступів з українських губерній мало чим відрізнялися від стенограм виступів представників великоросійських губерній. Тому е, очевидно, сенс скористатися щоденниковим записом Є.Чикаленка від 12 лютого 1912 р., в якому мова йде про підготовку української інтелігенції М.Киева до виборів у IV Думу. В цьому зв'язку він подає цілу низку цікавих спостережень з "українського питання" в Думах, зокрема в III Думі (вибори в IV Думу мали бути восени 1912 р.).

Отже, головним для киян завданням у лютому 1912 р. було підготуватися до виборів так, щоб провести в Думу "зи трьох свідомих інтелігентів-українців, щоб там вони заснували українську фракцію, яка почала була засновуватися в першій Думі і таки зорганізувалася старанням II. 1.4 (іжевського та В.О.Піснячевського в другій Думі". Але, продовжував автор запису, надії мало, оскільки виборчу техніку законом 3 червня зорганізовано так, що скрізь велику силу мають великі землевласники, тобто дворяни, а це "елемент, який, за малими виїмками, ставиться .до українства виразно вороже. Рух наш переважно держиться так званим третім елементом, а матеріально підтримується деким з буржуазії, що вийшла з низів народніх. В селянстві, правда, свідомість за останні три роки (тобто 1909-1912. - О.К.) дуже поширилась, поглибилась. Є села, в яких майже всі селяни свідомі націоналісти, навіть шовіністи українські; це залежить від учителя, чи від фершала, який пробудив у них ту свідомість. Та в Думу таких селян не пустять дворяни".

Продовжуючи цей сюжет, Чикаленко пише про селян Панасюка, Андрейчука і Ґудзя (Андрейчук М.С. - депутат з Волині, Ґудзь В.Д. - з Чернігівщини, селянина ж на прізвище Панасюк в Думі не було; можливо, мався на увазі правий селянин В.К.Пахальчак (Пахаль-чук) з Поділля. - О.К.), що пройшли в Думу під прапором "Союзу руського народу" і "в Думі сидять тихо і своєї української свідомості не виявляють, бо бояться виступити без привідці - інтелігента". Та й бояться, що як Думу знов розженуть, то "вони втратять свій, для селянина надзвичайно великий заробіток (20 тис. крб. за п'ять років)". Але, вважав автор, якби в Думі було все ж зо три незалежних українських інтелігентів, то з десяток селян їх підтримало б, "... якби їх хтось запевнив, що через українську фракцію Думи не розженуть, і вони за п'ять років таки одержать по 20 тис. рублів". Як видавець "Ради" Чикаленко знав про рівень поширення між "селянами-інтелігентами", як він писав, української свідомості: "...листами цих селян-самоучок не можна намилуватись. Видно, що вони вивчились читати й писати по українській пресі, по книжках і так побожно ставляться до них, що ви ніде не найдете двох крапок над "і", поставлених не на місці. Очевидно, - продовжує Є. X. Чикаленко, - коли такі селяни пройдуть в Думу, то й одному інтелігентові не важко буде зорганізувати їх в українську фракцію, аби тільки пощастило пройти в Думу чоловікові, здатному гуртувати людей, бути лідером і речником фракції".523

Але з лідерством якраз справи були сумні. Навіть сам Чикаленко, котрого селяни ж таки провалили на перших виборах як поміщика (див. вище), зробивши потім ще спробу пройти до II Думи вже в якості київського домовласника524 і знов невдалу (від Києва тоді обрали правого, ректора Київської духовної академії єпископа Платона) бути обраним до III і IV Дум не мав уже практично ніяких шансів, бо він був занадто відомий як поборник української справи. Тому шукалися якісь компроміси - зокрема, коли зайшла мова про вибори до IV Думи від Києва, українці знову вирішили підтримати кадетських депутатів, а кандидат від другої міської курії (І.М.Полторацький, директор "Взаємного страхового товариства") обіцяв навіть вивчитись української мови, увійти в українську фракцію, якщо вона буде, а коли не буде, то обіцяв прикласти всіх старань, щоб її заснувати.525 Тут знову тільки залишається згадати наведену вище типологію В.Приходька - "свідомий українець чи общеросс - смотря по обстоятельствам".

Таким був - якщо вірити характеристикам Олени Пчілки,526 - і київський професор-історик І. В. Лучицький, що потенційно міг би вести лідируючу роль у демократичному крилі української депутації в III Думі. Але він, судячи із стенограм виступів (і не беручи навіть до уваги досить-таки в'їдливі оцінки Олени Пчілки, що могли мати і суб'єктивний характер), все-таки не був готовий до такої ролі. Він був класичним зразком кадета - в розумінні того іміджу, що створився в літературі. Він з усім блиском професорської ерудиції роз'яснював у Думі тонкощі трактування козацького и общинного землеволодіння в "Малоросійських губерніях",527 розмірковував про патріотизм і становище з цією справою в Норвегії та Франції тощо.528

Проявом певної громадянської позиції Лучицького можна назвати хіба що виступ 25 травня 1910 р. (120 засідання 3-ї сесії III Думи). За списком йому випало виступати після зоологічно-чорносотенного депутата Маркова 2-го. Свою промову останній закінчив провокаційним пасажем: "Треба підкорити підвладний нам азіатський народець (фіннів. - О.К.) російському закону, треба сказати фінляндцям та іншим: не грозіть Росії. І Опам'ятайтесь же, опам'ятайтесь, знахабніла інородчина. Знайте: російський народ встав. Говоримо вам: геть, дрібнота! - Русь іде".529 І от після цієї "яскравої" ; промови професор Лучицький проголосив: "... Та еволюція, що здійснювалась в центрі Думи ... від букви "к" до букви "н", від конституціоналізму до націоналізму ... робить зовсім непотрібними які б то не було спроби переконати кого-небудь...". Далі заявивши, що відмовляється голосувати з фінляндського питання, решту часу присвятив обгрунтуванню такого рішення. Головний мотив зводився до того, що силою національне питання не вирішити, що це тільки шкодить. Доказ? - Шкода, яку заподіяло середньовічній Іспанії згортання найбільш прогресивного на той час в Європі конституційного процесу і національні утиски в Каталонії та Арагоні і т.п.530

Українські селяни в III Думі в основному говорили про своє: про конокрадів (Никитюк, Андрейчук), про віросповідні справи (Ніколенко), про земські збори із І селянства (Пахальчак) та землеробські комісії (Салуха) і тощо.531 Національного питання вони або не торкались, або підтримували офіційну точку зору. Як приклад подібних промов, можна привести виступ селянського депутата з Київщини Коваленка 2-го (Степана Ігнатовича) 10 травня 1910 р. (105 засідання 3-ї сесії). Обговорюючи питання введення земства в західних губерніях, він почав з того, що "... нам потрібні російський фундамент, російський дах... Нам потрібно, щоб навчили наших Осипів поставити під цей російський фундамент залізні і стовпи, бойову колону армії, і тоді Росія не впаде, а залишиться не лише для росіян, а і для всіх. Російський Государ нікого не ображає. Під його прапором всі благоденствують...". Далі промовець картав поляків за нерозуміння цієї істини, запевняв, що особисто він не має нічого проти "польського елементу", але ж треба і їм ціануватись, і т.п. Закінчив він свою промову тим, чим і почав: "Живіть під крилом російського орла і не посягайте на його повалення, і ви будете благоденствувать на багато літ, і Росія буде не тільки для Росіян, але і для всіх націй, і буде однакова справедливість, якої ви добиваєтесь".532

Як бачимо, яка там уже Україна. Цікаво, що, хоч і не Україна, то "Малоросія", принаймні, випливає іноді в промовців - навіть крайнього правого толку. Але тільки як аргумент. Так, чорносотенний депутат з Херсонщини С.І.Келеповський, виступаючи проти введення польської мови в учбових закладах на Холмщині, аргументував це тим, що "польська мова в Холмській Русі не е мовою місцевою, місцева там російська". А вже якщо не російська - то все рівно, аби не польська: "Мені здається, що треба наполягати на тому, щоб в Холмській Русі була запроваджена малоросійська мова, і з цим, безумовно, можна погодитись, тому, що там малоросійська народність. Але в такій формі це вже буде пригніченням народності".533

Що мав на увазі депутат Келеповський в останньому реченні - невідомо. Проте дивує вже сам факт визнання ним існування "малоросійської народності". Бо склад III Думи був таким, що українських голосів не вистачило навіть для того, щоб підписати законопроект (вірніше, т.зв. "законодательное предположение") "Про користування малоросійською мовою в початкових школах в місцевостях з малоросійським населенням", для чого, за законом, вимагалося принаймні 33 підписи. З української депутації (102 особи) знайшлось аж 15 депутатів, які наважилися підписати цей законопроект - "предположеніє" (до речі, і цитований вище Коваленко 2-й в їх числі). Решту ж підписів дали росіяни, німці та ін.534

Ця заява була таки внесена на розгляд Думи на 44-ому засіданні 29 березня 1908 р., і голова тоді, як ведеться, сказав, що воно (законодавче пред положення) буде віддруковане, роздане членам Державної думи і надіслане відповідним міністрам, а після закінчення місячного терміну буде включене у порядок денний чергового думського засідання.535 Але більше на пленарних засіданнях про цей законопроект ніхто не згадував. Лише в матеріалах комісії з народної освіти він значиться під рубрикою "Законопроекти, не розпочаті до розгляду" 536

Таке обережне ставлення до українства, яке було виявлене при збиранні підписів під законопроектом, багато в чому пояснюється атмосферою в російському суспільстві, що панувала в 1907-1912 рр. Російські націоналісти при підтримці прем'єр-міністра П.А.Столипіна на якийсь час практично повністю оволоділи ситуацією в Думі й академічна (хоч і дещо лицемірна в устах П.М. Мілюкова) теза про те, що "істинний патріотизм повинен бути російським, а не великоруським"537 тонули в параноїчному (за визначенням О.Я.Авреха) галасі націоналістів з польського та фінського питання. Проте, як покаже час, ставка на антипольські настрої українських і білоруських селян, як і на монархізм великоросійських, виявиться хибною. Невикорінні аптипоміщицькі настрої виявляться сильнішими в селянському думському середовищі 538

Націоналізм на третьочервневій політичній арені довго не протримався й уже з 1912 р. пішов на спад. Національне питання, при цьому, як і раніше, було основним в програмах і діяльності передусім політичних партій. Спектр поглядів з цього питання ("ахіллесової п'яти" багатонаціональної імперії) був найширшим - від великодержавницької позиції октябристів, що стосовно українців взагалі не бачили ніякого "питання" і навіть не включали їх до переліку національностей, яким передбачалось надати право навчання рідною мовою в початковій школі,539 - до визнання права націй на самовизначення (партії есерів та соціал-демократів) або навіть утворення "Сполучених Російських Штатів" з автономних утворень, як то пропонувала Радикальна партія.540

Антоном і стичні позиції УРДП, а потім ТУПу були найбільш близькими до ґрунтовної, але дуже обережно складеної, з масою застережень національної програми кадетів, в якій право націй на самовизначення в політичному значенні було відсутнім.541 Кадети ж, маючи велику підтримку в українських губерніях, особливо в містах і земських установах, проводили гнучку політику щодо українців. Вони то обіцяли підтримку, то займали більш жорстку позицію. Але основна теза їх програми щодо єдиної і неподільної Росії (демократичної, на відміну від, скажімо, октябристської тези про ту ж "єдину і неподільну") була головною умовою їх співпраці з національними політичними силами. І тільки жорсткий пресинг правих сил на виборах до IV Думи, необхідність дорожити кожним голосом, побоювання того, що українці, зрештою, можуть переорієнтуватися на трудовиків змушувало кадетів маневрувати. Звідси - поїздки Мі-люкова до Києва, спільні засідання тощо. Зрештою, після виборів позиція Мілюкова в українському питанні ставала все жорсткішою - аж до заперечення не те що федералізації Росії, а навіть доцільності проведення Шевченківських торжеств у 1914 році.542 Українці в той час помітно здавали позиції у відносинах із " загально-російськими" партіями, тиск Мілюкова і більшості членів кадетського ЦК посилювався.543 Один М.В.Некрасов намагався довести на партконференції кадетів 23 березня 1914 р. ту істину, що "... настануть бурхливі часи, коли всі питання постануть гостро, і чи не краще тепер зайнятись виясненням національних вимог, в мирний час, коли ми можемо ще говорити без піни на губах. Гірше буде, коли вони різко випливуть на поверхню в бурхливі часи".544 Його резони тоді не знайшли підтримки.

А бурхливі часи наступили вже через кілька місяців - з початком світової війни. Щоправда, нерозв'язність міжнаціональних проблем проявиться лише через декілька років в повному своєму обсязі. Проте поки що, в маніфесті Миколи II, що був зачитаний на екстреному засіданні Державної думи 26 липня 1914 р. цар відзначав, що він бачить "Величезне піднесення патріотичних почуттів, любові до Батьківщини і Престолу"... і що Росія не тільки захищає свою честь і достоїнство в межах своєї землі, але бореться також за "єдинокровних і єдиновірних братів-слов'ян".545

Виступи, що були потім на цьому одноденному засіданні, основна мета якого полягала в схваленні воєнних кредитів, - в основному представників національних меншин, які переконували всіх у своїй відданості "Царю і Отечеству" (від українських німців виступав депутат з Херсонщини Л.Г.Люц), а також представників політичних партій, що закликали забути всі внутрішні чвари до перемоги над зовнішнім ворогом (П.М.Мілюков), - показали, що ні про яке "українське питання" ближчим часом не може бути й мови.546

Щоправда, життя, події на фронтах, ставлення до "братів-слов'ян" з цісарської армії, "європейський скандал" щодо галичан тощо, об'єктивно знову піднімали "українське питання". Але то були українці " австрійські", і в Думі більша увага приділялася "своїм" - литовцям, полякам, вірменам.547

Довго не помічати, проте, устремлінь багатомільйонного народу - хоч як не називай його - "народністю", "племенем", хоч як не переконуй себе й інших, що "малороси чудово розуміють по-російськи" - не можна було. Питання знову постане на повний зріст (тільки вже на значно вищому, державному рівні) в 1917 році. Але це вже окрема тема.

Резюмуючи викладене, можна сказати, що участь українців у парламентському процесі в Росії - яким би недолугим він не був, - об'єктивно пішла на користь українському визвольному рухові.

Крім елементарного засвідчення самого факту свого існування на політичній (та навіть етнічній) арені Російської імперії, висунення національних вимог і т.п., парламентські виборчі кампанії і робота в Думах сприяли консолідації нації, давали політичне активній частині її необхідний досвід для майбутньої державотворчої діяльності.

 

повернутися до бібліографії

 
Hosted by uCoz